Блог

Одного разу цукринки поверталися після занять додому. І раптом їх хтось окрикнув. Покрутили головами цукринки й нікого не побачили. 

 Але звідкись знову пролунало:

• Я тут! Подивіться вгору й побачите мене! – сказав голос.

Цукринки підняли голови й побачили, на дереві чоловіка.

• Мабуть, дядечку стало спекотно, – засміявся Цукриночок, – і він вирішив провітритися й подихати свіжим повітрям.
• Ні, – промовила цукринка Павутинка, – він просто захотів погойдатися.

А Розумничок і Розумничка подивилися на дядечка, потім на своїх друзів-цукринок і хором сказали:

• Зовсім не смішно! Агов, чоловіче! Що ви там робите?
• Я поліз підрізати гілки на дереві й випадково зачепився кофтиною! От, халепа, і злізти не можу! – відповів чоловік.

Друзі захотіли йому допомогти. Вони зайшли в «Цукор» і попросили у Вікторії кошик, у Наталі скоч, а в Юлі кульку, бо вирішили зробити повітряну кулю, щоб дістатися до чоловіка на дереві.

Цукринки швидко вмостилися в кошик, і куля злетіла в повітря. Але з цієї миті щось пішло зовсім не за планом: раптом небо потемніло й усе навколо зникло. Цукринки побачили, що вони вже не на повітряній кулі, а в якомусь темному місці. Цукриночок дістав ліхтарик і посвітив навколо. Скрізь були книжки, зошити, ручки…

• Де це ми? – захникала Павутинка.
• Не знаю! – перелякано сказав Цукриночок.

І тільки Розумничок і Розумничка не піддалися паніці й почали міркувати:

• Де може бути така кількість книжок? – спитав Розумничок.
• У бібліотеці, у шафі, у книжковій крамниці… – почала перераховувати Розумничка.
• Ні, все не те! А ще де?
• У школі?! – приєдналася Павутинка.
• Точно, у шкільному рюкзаку! – зрадів Розумничок.
• Тепер залишилося з’ясувати чий він, і чого ми тут опинилися… – задумливо проговорила Розумничка.
• Так треба вилізти й подивитися! – рішуче сказав Цукриночок і почав відкривати застібку наплічника.

Цукринки разом заходилися йому допомагати. Й уже за кілька хвилин усі побачили, що рюкзак на плечах… Ні, не дівчинки, і не хлопчика… Це їхня повітряна куля ожила й кудись поспішала.

• Дуже дивно… – промовив Цукриночок і ледь не вивалився з рюкзака.
• А чого це вона ожила? І куди це біжить з рюкзаком, повним книжками й зошитами? – запитала Павутинка.
• Як це куди? – раптом почувся голос. – Учитися!

Цей голос належав повітряній кулі, вона сказала, що вже чотири місяці спостерігає за цукровими уроками, і сама дуже хоче повчитися! А ще розповіла, що, коли кулі надувають, вони оживають і втілюють свої мрії – хтось виривається з рук і летить високо в небо, уявляючи себе пташкою, хтось чіпляється за гілку, як листочок… А їхня куля бігла назад в АнтиШколу на уроки!

• Стій, а як же дядечко? – сказала Розумничка.

І кулі раптом стало соромно. «Як же можна кинути людину в біді…» – подумала вона й сказала:

• А, може, разом допоможемо чоловікові!?
• Ура! – зраділи цукринки. – А як?
• Дуже просто! – відповіла куля. – Я бачила в сусідньому будинку червону кульку, зав’язану довгою-довгою мотузкою. Біжімо до неї!

Цукринки погодилися. І вже за кілька хвилин були біля дерева разом із кулею з мотузкою.

Чоловік по мотузці спустився з гілки й подякував друзям за порятунок. А червона куля зізналася, що завжди мріяла стати рятівником, то вона надзвичайно рада, що її мрія здійснилася!

Автор: Маруся Соломянюк, 10 років